Авторські пісні про вічне Люцини Хворост
Хворост Люцина Володимирівна (нар. 24. 12. 1982 р., Харків) – поетеса, прозаїк, перекладачка, журналістка, співачка. Закінчила філологічний факультет Харківського університету імені В. Каразіна (українське відділення).
У харківському літературному часописі «Березіль» Люцина Хворост з’являється як авторка, починаючи від 2007 року.т2009 року записала самвидавний музичний альбом «Art-cafe Belveder», витриманий у стилі «ретро-шансон».
Того ж року вийшла її перша поетична збірка – «ГаЛЮЦИНАції», потім книжка «Паперовий кораблик» (2010), що містить вірші й прозові мініатюри. 2014 року побачив світ перший ліцензійний музичний альбом Люцини Хворост «Солодко-гіркий романс», зібрання пісень (переважно авторських) у стилі українського шансону та романсу. 2015 року в Харкові вийшла третя поетична збірка Люцини Хворост – «Скликаю птаство», до якої увійшли зокрема й перекладацькі спроби – україномовні інтерпретації віршів польських поетів.
Лауреатка літературної премії імені Олеся Гончара (2012) у номінації «мала проза». Лауреатка І премії Першого міжнародного конкурсу виконавців українського романсу імені Квітки Цісик (2011) та ІІ премії Всеукраїнського фестивалю сучасного українського романсу «Осіннє рандеву» (2013).
Зараз співачка, поетка, авторка і виконавиця своїх пісень через війну у вимушеній еміграції в Польщі.
Радимо нашим читачам послухати на YouTub у чудовому виконанні Люцини Хворост її авторські пісні (музика й вірші), пісні інших авторів.
А зараз кілька поезій авторки.
***
Ми впали вдвох у цю осінню єресь.
Є проби золота – і жовтизни:
є вохра, що цяткує ясени,
є мед, а є лимонно-жовтий верес.
Терпке повітря – ти лише вдихни –
хмелить, мов зі шляхетських винниць херес;
і в стиску рук, як в лоні первини,
народжується вічноюний ерос.
Нам грішна осінь не бажала зла,
простімо їй цей жар і цю ненатлість, –
та відступає золота імла,
нам сумно вдвох, і тяжко нам зізнатись:
не від кохання – від жаги тепла
тремтіли наші стомлені тіла.
* * *
Не порадиш нічого –
не мани, не лукав.
Камінь неба нічного
на рамена упав.
Навіть крик загрузає
у загуслій смолі.
Ні жаринки не сяє
у простиглій золі.
Наче пострахи злобні
у театрі примар –
ці коти ворохобні,
цей кульгавий димар.
Зачинилося віко,
заступила імла.
І розкаянь без ліку,
і гризот без числа.
* * *
Фатальні кола креслить вороння
над чорним храмом, в чорну землю врослим.
Що ж, я тебе любила навмання
і руку простягла тобі наосліп.
Це страшно – чорне пустище знайти,
де порались турботливі пенати.
Це страшно – раптом очі підвести
і в ближньому – чужинця розпізнати.
Люцина Хворост, «Нас покличе танго»
Офіційний канал пісень Люцини Хворост тут: youtube.com
